Так вже виходить, що у мене не одна батьківщина, а цілих три. Народився я в Росії, в Саратові на Волзі. Виріс в Україні на Донбасі. А ще маю небесне громадянство, належу до невидимого, але рідного Божого Царства.
Перед кожною з цих батьківщин у мене є свої зобов’язання. Про жодну з них забувати не можна, як би не змінювалися пріоритети, прихильності, симпатії. І все ж напруженість, навіть конфліктність, є, особливо між патріотизмом небесним і патріотизмом земним.

Які конфлікти?

Багатьом християнам здається, що небесне громадянство звільняє їх від будь-якої відповідальності за долю земної батьківщини. Але я впевнений, що це не так. Ми не вибираємо культурне середовище, землю, суспільство, в яких довелося народитися й жити. Це Бог визначив нам, довірив, а тепер випробовує нас, чи здатні ми хоч на щось більше, ніж на незадоволене буркотіння і цинічну критику.
Василь Симоненко, один із моїх улюблених українських поетів, говорив про те, що земною Батьківщиною не можна перебирати, що вона дана нам Богом, вручена, подарована до того, як ми розглянули її недоліки чи пораділи та оцінили її, як належить:

«Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину».

Доля молодого поета склалася трагічно. У 1962 році він знайшов масове поховання жертв репресій, розстріляних співробітниками НКВС, і повідомив про це органам влади. Незабаром Василь був кілька разів жорстоко побитий і від побоїв помер. Йому було всього 28 років.
Ясно, що важко було любити Батьківщину, яка перебувала під владою червоних безбожників-душогубців, але влада змінюється, імперії падають, а багатостраждальна земля живе далі — можливо, саме завдяки любові її дітей, які дивилися в майбутнє після комунізму та атеїзму.
Чи можемо ми бачити далі нинішнього політичного безладдя, корупції, морального розкладу?

Батьківщину можна полюбити тоді, коли почнеш щось робити для її майбутнього, ростити це майбутнє, будувати не для себе, а для дітей і онуків, зв’язуючи себе дуже міцно з цією землею і цим народом.
Я розумію, що «народженим в СРСР» важко визначитися з батьківщиною і воскресити в собі родинне почуття до землі і навколишніх людей. До чого себе прив’язати, якщо «моя адреса — не будинок і не вулиця, моя адреса — Радянський Союз»; якщо народи перемішали, навмисне сплутавши всі коріння і обірвавши рідні зв’язки?
Для себе я вирішив так: не так важливо, де жив раніше, — значно важливіше, де живу сьогодні, з чим зв’язав себе свідомо, у вільному рішенні.
Може, ти народився далеко звідси, але якщо живеш зараз тут, то це і є твоя батьківщина, земля твоїх друзів і близьких, за яких ти відповідаєш.

Біблія про батьківщину

Закликаючи жити добродійно в країні свого проживання, апостоли все-таки називали віруючих у Христа мандрівниками та чужинцями, нагадуючи про подвійне громадянство і подвійну відповідальность.
«Благаю вас, любі, як приходьків та подорожніх, щоб ви здержувались від тілесних пожадливостей, що воюють проти душі. Поводьтеся поміж поганами добре, щоб за те, за що вас обмовляють вони, немов би злочинців, побачивши добрі діла, славили Бога в день відвідання. Отож, коріться кожному людському творінню ради Господа, чи то цареві, як найвищому, чи то володарям, як від нього посланим для карання злочинців та для похвали доброчинців. Бо така Божа воля, щоб доброчинці гамували неуцтво нерозумних людей, як вільні, а не як ті, що мають волю на прикриття лихого, але як раби Божі. Шануйте всіх, братство любіть, Бога бійтеся, царя поважайте» (1 Пет. 2:11-17).
У цьому тексті апостол Петро радить християнам своїм законослухняним життям спростовувати звинувачення у відсутності патріотизму і непокорі суспільним правилам. Християни — мандрівники лише в тому сенсі, що не поділяють гріховних принципів більшості. Що ж до виконання законів і громадських обов’язків, то вони цілком «свої» для оточуючих людей.
Іншими словами, я — мандрівник і чужинець в сучасній Україні, тому що не хочу давати хабара, красти при першій можливості та продавати свої голоси за гречку і пляшку горілки. Але водночас я намагаюся бути патріотом своєї країни, виконуючи громадянські обов’язки, визначені законом.
У ранньохристиянському творі, відомому як «Послання до Діогнета», ми зустрічаємо опис зазначеної нами подвійності: «Християни не відрізняються від інших людей ні землею, ні мовою, ні життєвими звичаями. Вони не заселяють де-небудь особливих місць, не вживають якої-небудь незвичайної говірки, і ведуть життя ні в чому не відмінне від інших. Тільки їх вчення не є плід думки або винахід людей, шукаючих новизни, вони не прихильні якої-небудь науки людської як інші, але, мешкаючи в еллінських і варварських містах, де кому дісталося, і, дотримуючись звичаїв тих жителів в одязі, в їжі і у всьому іншому, вони представляють дивовижний і справді неймовірний спосіб життя. Живуть вони в своїй вітчизні, але як чужинці; мають участь у всьому, як громадяни, і все терплять, як чужинці. Для них будь-яка чужа країна є батьківщина, і кожен рід – чужа країна. Знаходяться на землі, але є громадяни небесні. Коряться постановам закону, але своїм життям перевершують самі закони.
Словом сказати: що в тілі душа, то в світі християни.

Душа поширена по всім членам тіла — і християни по всіх містах світу. Душа, хоча живе в тілі, але не тілесна, — і християни живуть у світі, але не суть від світу.

Безсмертна душа живе в смертному помешканні; так і християни живуть, як чужинці, у тлінному світі, чекаючи нетління на небесах».

КПРС раніше називали «розумом, честю і совістю» епохи. Очевидячки, що антихристиянська партія привласнила собі те, що належало по природі церкві. Думаю, що християн можна назвати совістю суспільства, його честю і розумом. Вони роблять добро і коряться законам не від страху, але по любові. Якщо говорити прямо, то наше суспільство тримається саме на християнах. Позбавлені християнської мотивації люди, як правило, крадуть при першій можливості, постійно обманюють, і навіть закони пишуть так, щоб їх зручно було обходити.
Християни виконують закони не за буквою, а за змістом, визнаючи порядок, встановлений Богом.

Про це нагадує апостол Павло: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться, самі візьмуть осуд на себе. Бо володарі пострах не на добрі діла, а на злі. Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї, бо володар Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві! Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління. Через це ви й податки даєте, бо вони служителі Божі, саме тим завжди зайняті. Тож віддайте належне усім: кому податок податок, кому мито мито, кому страх страх, кому честь честь. Не будьте винні нікому нічого, крім того, щоб любити один одного. Бо хто іншого любить, той виконав Закона» (Рим.13:1-8).
Якщо не дочитати цей уривок до кінця, то у мене він викликає подив і незгоду. Адже ми бачимо, що аж ніяк не будь-яку владу можна визнати Богом встановленою, є відверто антилюдяні режими, побудовані на крові. І лише згадка про любов знімає протиріччя, що виникло.
Як же виконувати Закон Бога і підкорятися владі, живучи в жорстокому світі, не закриваючи очі на суспільні хвороби? Люблячи навколишніх людей заради Бога. Тоді можна терпіти незаслужені покарання і упокорюватися при явній несправедливості. Сила любові руйнує тиранію, тому що позбавляє людей страху, об’єднує їх міцніше, ніж вигода чи наказ, і тим самим перетворює суспільство. Так християни своєю поведінкою нагадують владі про сенс Божого Закону, про любов і совість, без яких суспільство впадає в корупцію; нагадують про те, що цей Закон на їхньому боці, що влада Божого Закону сильніша від закону влади. 
До чого закликає нас Христос?

Христос у Нагірній проповіді закликає Своїх учнів до активної громадської діяльності: не створювати печерну, паралельну спільність, але бути в гущині громадського життя, не руйнуючи, а просвіщаючи її: «Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі. Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати» (Матф. 5:14-17).
За словами Христа, Він прийшов не для того, щоб зруйнувати систему влади і підвалини суспільства, але щоб виконати закон силою любові і показати вірні мотиви для законослухняного життя.

Християни і політика

Християни — відомі скептики по відношенню до влади і держави. Вони прекрасно знають, що Царство Боже на землі ніколи не буде побудовано. Але при цьому вони відповідальні за те, щоб осередки, паростки, знаки цього Царства були видимі вже тут, у навколишній нам суспільній реальності. Від держави вони очікують не раю на землі, але хоча б того, щоб не було побудовано пекло (за словами Миколи Бердяєва, «Держава існує не для того, щоб на землі був рай, а для того, щоб на землі не було пекла»).
Христос говорив, що ті, хто ненавидить і переслідує, завжди будуть у більшості, ідеальне християнське суспільство для «своїх» — утопія. Завжди будуть добрі та злі, близькі й вороги, праведні й неправедні. «Ви чули, що сказано: Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога. А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних. Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять? І коли ви вітаєте тільки братів своїх, то що ж особливого робите? Чи й погани не чинять отак? Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!» (Матф. 5:43-48).

Христос тут визнає незнищенну недосконалість суспільства, але при цьому закликає нас бути досконалими в недосконалому світі.

Християнство подолало відомий з давніх-давен принцип партійності — частковості, розділення на «своїх» і «чужих», «наших» і «не наших». Церква відкидає партійність і закликає до етичного універсалізму. Павло нагадує, що християни повинні думати про благо всіх людей у своїй країні, не поділяючи їх на класи і партії: «Отже, перш над усе я благаю чинити молитви, благання, прохання, подяки за всіх людей, за царів та за всіх, хто при владі, щоб могли ми провадити тихе й мирне життя в усякій побожності та чистості. Бо це добре й приємне Спасителеві нашому Богові, що хоче, щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання правди» (1 Тим. 2:1-4).
Апелюючи до нашого українського патріотизму і закликаючи молитися за владу і суспільство, я хочу сказати, що Україна буде нашою Батьківщиною настільки, наскільки ми зможемо полюбити її людей, незважаючи на їх явні моральні й соціальні виразки. Це аж ніяк не просто.
Петро Чаадаєв зізнавався: «Я не навчився любити свою батьківщину з закритими очима, зі схиленою головою, зі стисненими вустами. Я вважаю, що людина може бути корисною своїй країні тільки в тому випадку, якщо ясно бачить її, я думаю, що час сліпої закоханості минув, тепер ми, перш за все, зобов’язані батьківщині істиною».
Його слова про те, що «ми зобов’язані батьківщині істиною», потрібно повторювати в наших церквах частіше, щоб зрозуміти:
батьківщина не чекає від нас галочки в бюлетені для відмазки — вона чекає нашої совісної і любовної участі, коли ми не будемо закривати очі на всі проблеми і не будемо знімати з себе відповідальність за них; коли батьківщина стане для нас чимось більшим, ніж картинками про козаків і горілкою з салом.
І все ж любити земну батьківщину можна лише у світлі небесної, коли ідеали останньої будуть керівництвом для першої, коли ми будемо намагатися жити і втілювати волю Бога «на землі, як на небі».
«Вірою Авраам, покликаний на місце, яке мав прийняти в спадщину, послухався та й пішов, не відаючи, куди йде. Вірою він перебував на Землі Обіцяній, як на чужій, і проживав у наметах з Ісаком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці, бо чекав він міста, що має підвалини, що Бог його будівничий та творець. Вірою й Сара сама дістала силу прийняти насіння, і породила понад час свого віку, бо вірним вважала Того, Хто обітницю дав. Тому й від одного, та ще змертвілого, народилось так багато, як зорі небесні й пісок незчисленний край моря. Усі вони повмирали за вірою, не одержавши обітниць, але здалека бачили їх, і повітали, і вірували в них, та визнавали, що вони на землі чужаниці й приходьки. Бо ті, що говорять таке, виявляють, що шукають батьківщини. І коли б вони пам’ятали ту, що вийшли з неї, то мали б були час повернутись. Та бажають вони тепер кращої, цебто небесної, тому й Бог не соромиться їх, щоб звати Себе їхнім Богом, бо Він приготував їм місто. Вірою Авраам, випробовуваний, привів був на жертву Ісака, і, мавши обітницю, приніс однородженого» (Євр. 11:8-17).

Черенков Михайло
Поділитися:

Залишити відповідь

Романюк Микола
Романюк Микола

Старший пастор ІБЦ

Недільне зібрання

Виберіть зручний час. Три однакових Богослужіння.

9:0011:0013:00

АКТУАЛЬНО 365

Відеогалерея ПО ТЕМАХ

О

П

Р

С

сховатипоказати

© 2022, Ірпінська Біблійна Церква
Розробка та модерація