Мене приставили до стіни та направили на мене автомат… я не знав, чи лишуся живим за хвилину. Вже пізніше, сидячи у підвалі, я розглядав на стіні сліди від пострілів: кров і людські рештки м’яса лишались там.

24 лютого я прокинувся від гучних вибухів за кілька кілометрів від мого будинку. На годиннику було близько 4-ї години ранку. Маріуполь. Здавалося б, у Донеччині за 8 років ми вже мали звикнути до війни. Насправді ж ми ще не знали, що цей ранок розділить життя на «до» та «після».

З першого дня обстрілів двері нашої церкви було відкрито для всіх. Класи Недільної школи перетворилися на гуртожиток. Замінили житлові кімнати тим людям, в кого були сильні обстріли. Наші господарські приміщення, що були складами з інвентарем, стали бомбосховищем. Підлоги застелили мішками з одягом, щоб ховатися там, і коли розпочинався обстріл, всі спускалися туди. Мій будинок та район, де ми живемо, потрапив під обстріли одним з найперших. На той момент мої сестри зі своїми чоловіками та дітьми вже були у церкві, туди ж я відправив маму. А ми з татом лишилися вдома доглядати за фермою, бо кинути тварин самих – такого варіанту в нас не було.

У своїй церкві я вже багато років був молодіжним лідером. Тому щовечора я їздив туди, щоб зустрітися з хлопцями, підбадьорити молодь та просто помолитися разом. Щоранку я повертався додому, щоб подбати про тварин. Із кожним днем обстріли посилювалися, тому і кількість людей у церкві збільшувалася погодинно. Брати просто під кулями їздили та збирали членів церкви, а також просто тих, хто потребував укриття. Росіяни брали місто у кільце. Нажаль наші продуктові запаси почали закінчуватись, їжі було зовсім небагато, потрібно було щось робити.

Ми розуміли, що Маріуполь скоро буде повністю окуповано. Після довгих сумнівів і нарад ми вирішили спробувати вивезти жінок і дітей у бік Чернівців. На машинах написали «Діти», завісили вікна шматками білих простирадл. А потім плакали і палко молилися, прощаючись зі всіма. Один Бог знав, проїдуть вони через блокпости чи ні. Ми відправляли їх під обстрілам.

2 березня виїхала перша колона.

День у день ситуація погіршувалась. Обстріли міста не припинялися більше ніж на півгодини. Далі не стало світла, води та газу. Настав той момент, коли вийти з підвалу майже напевно означало вірну смерть. Але ми продовжували допомагати наскільки це було можливо: черпали воду з колодязя сусіднього будинку і розвозили по підвалах, в пологовий будинок, робили все, що могли, щоб допомогти людям вижити .

Щоранку я повертався на ферму: годував тварин, доїв корів і розвозив молоко мамам маленьких дітей. Коли всі дороги остаточно було розбито, я пересів на мотоцикл. Дорогою з дому до церкви я бачив тіла померлих, яких їли собаки. Люди дуже боялися вийти з укриття, щоб поховати їх.

Потік людей, що приходили до церкви тільки зростав. Вони додавались щодня. Хтось був поранений чи хворий і ми надавали медичну допомогу на скільки це було можливо. Один чоловік був з онкологією. Він потребував термінової операції і я наважився поїхати у штаб до військових. Так я опинився у полоні підрозділу ДНР. Мене поставили біля стіни розстрілу і сказали, що я розвідник. І якщо вони мене відпустять, я видам їхнє місцезнаходження, тому живим я вже не повернусь…

Мене закрили у підвалі під наглядом якогось солдата. Поруч йшов ближній бій, тому йому казали не витрачати на мене час і просто застрелити. У ті хвилини я міркував про те, як прожив своє життя. Я був щасливий, що присвятив його Богу. Я молився за покаяння батька. Через деякий час до мене у підвал посадили ще одного чоловіка. Він плакав. Кричав і бився в істериці. У моєму ж серці був спокій. Згодом нас відвезли до сусіднього села, поставили на коліна і приставили автомат до спини. Я був готовий померти, але Бог мав інші плани. Приїхали представники прокуратури ДНР,  вони перевіряли телефон і документи. У телефоні вони побачили фото з моєї місіонерської поїздки до Уганди. Мене відпустили. Це було близько 16ої вечора, а о 17 починалася комендантська година. Я біг з усіх ніг, щоб встигнути дістатись додому і не знав, що тоді вся церква молилася за мене.

Виїхала друга колона жінок і дітей, але людей до церкви приходило все більше і більше. Виходити на вулицю ставало все небезпечніше. Раніше в нашій церкві молодь проводила євангелізаційні вечори, ми мали великий відрізок чорної тканини для постановок. З цієї тканини сестри в церкві пошили пастору мантію, щоб був хоч якийсь шанс, що його не застрелять, якщо побачать на вулиці.

Одного дня, коли я приїхав до церкви я побачив російських військових. Частина цивільних сиділа в підвалі, інші в будівлі, але ніхто не міг вийти навіть у туалет. У церковному дворику йшов бій. Багато поранених та вбитих лишались лежати там. З нами була молода сестра з медичного коледжу. Російські солдати наказали їй йти і перев’язувати поранених прямо під обстрілом. Пастор поклав їй руку на плече і сказав: «Я молюся за тебе, йди і нічого не бійся!».

За той час, що ми провели в Маріуполі з 24 лютого по 16 березня, я бачив багато. Багато жаху, болю, смерті… але Божих чудес я бачив ще більше. Щодня я молився про те, щоб Бог приготував моє серце до зустрічі з Ним, але з кожним новим днем я хотів все ще бути корисним.

Ми справді пережили багато чудес, перебуваючи в самому епіцентрі війни. Коли в цілому всьому місті не було зв’язку, саме у нас у церкві в одному кутку чомусь ловив зв’язок та був інтернет. Ми мали можливість написати своїм рідним.

Коли у всьому місті не було води, у дворі нашої церкви виявилася свердловина, яку пробурили буквально за кілька тижнів до початку війни. Вода була солоною, але іншої не було взагалі. За цією водою щодня приходили сотні людей, і ми не втрачали нагоди засвідчити їм про Бога.

Ніхто, хто був у церкві, не загинув! Навіть коли снаряди прилетіли до зали, де люди постійно ловили зв’язок. Навіть коли снаряд прилетів у туалет, куди пішов один хлопець, але встиг повернутися до підвалу, бо щось забув.

Одного разу я відчув побудження піти додому до сім’ї пастора п’ятидесятницької церкви, із яким ми товаришуємо вже багато років. До того моменту багато хто вже встиг виїхати з міста. Проте хтось все ж лишався, бо не розумів, що небезпечніше: їхати під обстрілами чи бути вдома. Коли я прийшов, друзі розповіли мені, що не могли наважитися поїхати, тому молилися, щоб Бог послав їм у знамення янгола – і тут постукав у двері я. Вони прийняли рішення їхати і Бог їх зберіг.

Коли вкотре снаряди влучили прямо в нашу церкву, ми теж наважились виїжджати. Зв’язку не було, і я не знав, як повідомити про це батька, який був весь час на фермі вдома. Але Бог сам привів його. Він просто вийшов з дому і пішов до церкви пішки. Дорога мала займати близько 40 хвилин. Батько досі дивується, як він дістався живим і Бог зберіг його під обстрілами. На шляху з церкви було багато снарядів, що не розірвалися, і ми про це знали. Буквально поруч на дорозі лежала міна. Перед виїздом ми пам’ятали, що її треба об’їхати, але від хвилювань всі одночасно якось про неї забули. Колона з 15 машин проїхала прямо по міні і вона по Божій милості не розірвалася!

Одна страшна картина залишилася в мене в пам’яті: як молодий хлопець з відчаєм в очах під обстрілами бігав від сховища до сховища в пошуках дитячого харчування для своєї немовляти, але так і не міг його знайти. Згадуючи про те, що ми пройшли бачу Божу милість, що покрила мене як щит. Не хочу переставати шукати Божої волі для мого життя. Можливо, Він вивів мене з того мороку тоді, щоб одного разу я з новими силами повернувся знову нести Його Світло в Маріуполі.

Я – Тимур. Маленька людина з Великим Богом. І це моя історія війни.

Про автора: Тимур Косимбеков народився та виріс у Маріуполі, у сім’ї фермерів. Понад п’ятнадцять років Тимур активно займався з молоддю.