Ірпінь, християнство і українська мова

Якось друзі запросили мене відвідати зібрання протестантської громади. Звернув увагу на відносно великий відсоток українських пісень, які виконувалися під час богослужіння. Це зацікавило, і я пригадав реакцію однієї кримчанки на мою давню (і досить прихильну) статтю про баптистів. Вірна УПЦ МП закликала мене не писати про «сектантів» позитивно. Мовляв, це деструктивна сила, яка до того ж нищить слов’янську душу та сприяє денаціоналізації росіян і українців. Тоді категоричність молодої людини здивувала. Де ж вона встигла набратися такої нетерпимості? Чи не в стінах своєї, не надто прихильної до українства, церкви? Допускаючи, що подібні погляди можуть бути у певної частини кримчан, я вирішив детальніше розібратися в цьому питанні. Добре, що в ірпінській громаді все дуже демократично. Жодної підозріливості, зверхності і нетерпимості… Через кілька хвилин після закінчення богослужіння я вже розмовляв із Станіславом Ґрунтковським. Нехай наша розмова з молодим, симпатичним пастором Ірпінської біблійної церкви стане своєрідним релігійним «лікнепом» для тих, хто мало знає про особливості протестантизму.

— Церкві нашій 15 років, – неквапно розпочинає пан Станіслав. — І заснована вона Костянтином Гончаровим. Від самого початку церква керується гаслом: «Сучасна церква — для сучасних людей». Ми бачимо проблему в тому, що молоді люди, коли думають про церкву, то у них виникає асоціація, що це тільки Різдво і Пасха, старенькі дідусі і бабусі… Нічого не зрозуміло, скучно… А ще церква для тих, кому дуже складно, важко, кому «припекло» – тоді вже можна звертатися до Бога. Я не можу цього сказати про Тернопільщину, Львівщину, Закарпаття — там молодь є релігійнішою, ніж у Центральній Україні та Східній. Тому від початку церква організовувалася з «прицілом» на молодих людей. І ми розуміли, що це для нас означає – вийти за певні рамки традиційного розуміння того, як має виглядати церква. Музика для богослужінь дуже відрізнялася від музичних творів у наших традиційних євангельських, баптистських церквах. Ми використовували сучасні інструменти, в тому числі і ударні. Розуміли, що музикою пронизане все наше життя… Але окрім музики молодь так чи інакше думає про якесь дозвілля, зокрема про спорт. Юнаки і підлітки шукають можливість десь поганяти у футбол… А це спорт № 1 в Україні. З часом у церкві з’явилося кілька молодих людей, достатньо енергійних, амбіційних (у кращому розумінні цього слова), з певними здібностями, які почали докладати зусиль у напрямку… спортивного служіння. 
— Спортивне служіння? Це цікаво…
— Спочатку на аматорському рівні поставили один тенісний стіл, потім придбали ще один… Нам пощастило з територією, на якій розміщена церква, і ось ці занедбані колишні майданчики (баскетбольний, волейбольний) відносно легко було повернути до життя. Почали запрошувати дітей і підлітків, причому не було жодних обмежень стосовно віри чи конфесії; лише було дві вимоги – уникати нецензурних висловів і не палити на території. Так почала збуватися мрія Дмитра Нечитайла, — це молода людина, яка розвиває Інтернет-бізнес, у нього є свої сайти. Відповідно має трохи більше часу для себе, бо сайти вже працюють на нього. Він дуже горнеться до молодих людей, особливо підлітків, тому почав розвивати підліткове служіння (у нас є підлітковий клуб «Пазл»), дуже цікаве підліткове спілкування, співи, ігри, конкурси, обов’язковий біблійний урок – вивчення якоїсь теми в світлі Біблії. Ну і дозвілля. Тому окрім тенісу, баскетболу, волейболу почали мріяти про футбольний майданчик. Почали збирати кошти. Ідея була проста. Тоді до збору коштів долучився один молодий служитель Андрій Канайкін. Ми вивісили малюнок футбольного поля і почали оголошувати, що один квадратний метр поля коштує, якщо не помиляюся, 25 доларів. Це було раніше, тепер це значно дорожче — тільки покриття коштує 25 євро… А весь проект коштував близько 90 тисяч доларів. У нас триста членів церкви, ми три роки акумулювали кошти – робили цільові збори. Я сам маю дітей-підлітків, тому як батько зацікавлений в тому, щоб мої діти проводили дозвілля на впорядкованій території, щоб я був спокійний за них. Для мене важливо, щоб християнські цінності підтримувалися навіть у спорті… Частину спонсорських коштів ми знайшли за кордоном, але без перебільшення 80% суми було зібрано саме в Україні. І найбільшу суму пожертвував Дмитро Нечитайло, який пішов на те, щоб кілька своїх прибуткових сайтів продати. А це — не одна тисяча доларів…
— Я чув, що іслам взагалі забороняє азартні ігри. Християнство прямо не забороняє, але й не схвалює. А футбол — таки азартна гра…
— Чи азартна гра? Без сумніву. Але що ми маємо на увазі під словом азарт? Ми покликані будь-яку справу робити з азартом. У тому розумінні, щоб робити її ревно, з пристрастю, «з вогником»… Будь-яка справа має робитися «з вогником»! Але це не означає, що хтось не може робити її ще краще, ніж я. Якщо у когось виходить краще, це не повинно викликати у мене заздрості. Радше – радість за чужий успіх! Те саме у грі. Безумовно, якщо якась команда грає краще, у християн, у зрілих людей поразка має викликати смирення, а з іншого боку — бажання працювати над собою. Про образу навіть не йдеться. Я схильний говорити про азартні ігри там, де присутні гроші. Там, де азарт спонукає людей робити ставки, ризикувати тощо… Спорт пронизаний суперництвом, це безумовно… З іншого боку, Писання не забороняє спортивні змагання. Хоч апостол Павло і говорить, що фізичні вправи мало корисні (порівняно із вправами благочестя), але все одно… вони корисні. До речі, проповідуючи, доносячи певні ідеї, сам апостол Павло проводив певні аналогії зі спортом. Він казав, що служителі, християни повинні так само викладатися, виявляти самодисципліну, цілеспрямованість в служінні так, як це роблять спортсмени. Обмежувати себе в їжі, у відпочинку, в дозвіллі — заради перемоги. Ми дивимося на спорт як на унікальну можливість вести здоровий спосіб життя та будувати нормальні взаємовідносини з молоддю.
— Ірпінь – місто переважно російськомовне. А я помітив, що ваша громада дотримується гармонійної двомовності. Є певні «мовні» настанови чи все виходить спонтанно?
— У нас в цьому питанні повна демократія. В тому розумінні, що із семи служителів, які є членами пастирської ради, українською мовою проповідують лише двоє. Старший пастор – Романюк Микола, який родом з Львівщини, і я родом з Рівненщини, з Острога. Інші пастори з тих регіонів, де домінувала російська мова. Тому їм легше проповідувати російською.
— І все ж мені здалося, що української у вас набагато більше, ніж в Ірпені в цілому…
— Думаю, що так. Українська використовується не лише в проповідуванні, але й у співах. Незважаючи на те, що знаємо багато чудових духовних російськомовних пісень, які нам дуже подобаються, все ж намагаємося, щоб на богослужіннях виконувалося якнайбільше українських пісенних творів. Для виховання молоді і підлітків це важливо…

Сергій ЛАЩЕНКО (Кримська Світлиця)
На фото — Станіслав Ґрунтковський