Коли у 1939 на Прикарпаття прийшли «визволителі», баба Марія дуже переживала. «Їм не можна вірити», – постійно казала своїм п’ятьом дітям, найстаршому з яких було 15, а наймолодшій Ганусі – 5. Діти не дуже те розуміли і розуміти не хотіли. У них було відносно щасливе дитинство. А у порівнянні з тим, що їх чекало далі, – то те життя, яке вони мали до 39-ого, було не просто щасливим, було раєм. Але вони про це ще не знали.

Баба переживала, плакала і постійно молилася Діві Марії і Великомученику Дмитру, на честь якого названий бабин чоловік – дід Дмитро, і який вважався покровителем їхнього роду. А напередодні найстрашнішого дня в житті баби Марії та всієї її сім’ї Великомученик Дмитро приснився бабі і сказав: «Не плач, Маріє, бо мусить так бути. Інакше вже не буде». Вранці всю родину евакуювали. Вивезли з рідного дому у тім, в чому були. Встигли захопити лише іконку святого Дмитра, яку баба заховала під комбінацією – так гуцули називали жіноче мереживне спіднє. Те мереживне спіднє, яке потім «визволителі» і їхні дружини (визволительки?) носитимуть у театри, бо їм здаватиметься, що то вишукані сукні. Бо нічого вишуканішого за це гуцульське спіднє вони не бачили.

Сім’ю баби Марії вивезли на край світу, про який ні баба Марія, ні дід Дмитро не чули і воліли б ніколи не чути, – на далекий північ росії, як зрадників і куркулів. Бо у діда було багато поля. З поля дід не просто жив. Поле дід любив майже так само, як любив свою дружину і своїх п’ятьох дітей. Цілував землю перед посівною. Цілував все, що росло і тягнулось чи то до сонця, чи до усміхненого дідового обличчя, яке з такою ніжністю дивилось на все, що росте на полі, з якою дивилось вдома на те, як ростуть його діти. Цілував врожай і скошену траву. І нікому ніколи не дозволяв не те, що кинути додолу шматок хліба, а навіть подивитись на той хліб косо чи, як буває у дітей, вередувати, що того хліба не хоче. Дід злився, забирав у дітей хліб і обов’язково перепрошував його за таке ставлення.

– Вони малі, дурні, не знають ціну життя, – любовно шептав дід хлібу.

– Це ти дурний, геть зі своїм полем здурів, – казала баба діду.

Дід дурним не був, дід просто все життя важко працював, аби його діти мали відносно щасливе дитинство. Яке закінчилося разом із зрадою когось зі своїх. Може, тих хлопів, що самі нічого не мали, робили на діда, яких дід жалів і завжди давав зверху чи то хліба, чи пшениці, а чи й шмат землі, аби й чиїсь діти мали свій хліб і не знали того, що знав дід Дмитро у 33-ому. Або, може, хтось з сусідів, що з-за парканів заглядали і рахували дідові тюки з сіном, а, може, ніхто й не здавав, самі знайшли, самі розкуркулили і не просто вигнали з хати голими-босими, а вирвали з корінням.

Всіх сімох, п’ятьох дітей і двох дорослих, порозкидали по різних таборах. У кожного був свій термін заслання: від 10 років найменше. Діти там подорослішали. У вічних морозах і важкій праці вони мало бачили денного світла, але бачили світлі сни, у яких їли стиглі черешні зі свого саду і косили сіно на своєму полі. На далекій півночі ні черешень, ні сіна не було, цим тут і не пахнуло. А пахнуло вічною мерзлотою і мерзотою. Дохлими щурами і холодними кийками на спині, коли сил вставати і щось робити вже геть не було.

Всі знайшлися, всі з’єднались і повернулись в Україну. Через 30 років вкраденого життя, але повернулись. Дідове поле розікрали, дідове поле тут нікому не було потрібне. Його зрівняли, заасфальтували і набудували там бездушні коробки з бездушними квартирами, бездушними, бо на вкраденій землі, землі, яка мала родити і годувати, а не асфальтуватись заради виконання планів п’ятирічок по відбудові, забудові і інших сумнівних досягнень.

У дідовій хаті жили чужі люди. Та й навіть якби не жили, баба Марія сказала: «Я туди не ніколи не повернуся. Бо боліло за тисячі кілометрів, а в тій хаті болітиме ще більше».

А якщо баба сказала, то так і буде. Її в рідну колись хату тепер не затягнули б і силою. Але ніхто і не збирався затягувати. Ніхто нічого не повертав, не пропонував і не допомагав.

Самотужки побудували іншу хату. В іншому кінці села, аби ніколи більше не повернутись туди, де жили і де народились їхні діти. Дід наполіг, аби будувати з  чистого дерева.

– Бо так красиво? – питали потім внуки

– Бо так горить файно, – казав дід: Як тільки почую, що нас знову прийшли визволяти, зразу хату спалю. Більше моє у мене не відберуть.

Правнук діда теж Дмитро теж побудував хату з дерева. За шістсот кілометрів від прадідової, під Києвом. Історії свого роду добре пам’ятав, фраза діда: «Краще спалю, аніж віддам», передавалась з покоління в покоління. Та молодий Дмитро й не думав про таке, хату будував дерев’яною, бо хотів жити самому і щоб діти його жили в такій, в якій сам виріс.

У лютому 2022 –ого, коли всі говорили про війну, Дмитрові приснився дід і баба Марія. Дід посміхався і перекопував землю біля своєї дерев’яної хати, а баба гладила правнука по голові, як робила це в його дитинстві, і казала: «Синку, мусить так бути. Інакше вже не буде».

І хоч прадід у сні посміхався, Дмитро на ранок знав: Буде біда. Буде війна. Маленький Дмитро Дмитрович, названий на честь тата, прадіда і Великомученика Дмитра, солодко спав у своєму ліжечку. Навряд чи йому снилися вибухи снарядів у Києві, навряд чи йому шептали ангели, що їх чекає попереду.

– Почалося, збираємося, – ці слова у той ранок звучали у сотні тисяч будинках.

Але зібратися було важче, аніж сказати про це. Всі знали, що щойно почнеться, треба збиратись і виїжджати. Але зробити це було неймовірно складно. Як вирвати з корінням щось живе. Вирвати насилу і викинути невідомо куди.

– Може, залишимось? Може, пронесе? Наші відіб’ються і все стане, як колись? – дружина не поспішала збиратись. Вона, може б, і хотіла, але не знала, з чого почати. Цінним було все. Бо це все і було життям.

– Давай залишимо мої сукні, але заберемо всі іграшки?

– Давай залишимо іграшки, але заберемо техніку?

– Давай все залишимо, візьмемо лише книги?

– А може заберемо посуд, який нам подарували на весілля?

– А цю брошку ти подарував мені з першої зарплати.

– А з цими сережками ти прийшов перепрошувати мене після нашої першої сварки.

– А в цьому комбінзончику ми хрестили Дмитрика.

Дружина торкалася кожної речі. Коли навколо падали снаряди, горіли будинки, все кипіло і всі поспішали втікати, життя у Дмитровій дерев’яній хаті під Києвом уповільнилось. Завмерло. Хоч час для такого сповільнення був максимально непідходящим. Дружина рухалась, наче танцювала романтичний танок, спокійно перекладала у шафі одяг і перетирала полотенцем кружки, тарілки, каструлі, сковорідки. Витягла шкатулку зі своїми прикрасами і взялася за їхнє чищення. Перегладила весь дитячий одяг. І все акуратно клала на свої місця. Тим часом як поряд самотньо лежала відкрита валіза, з наче роззявленим порожнім ротом чекала, коли вже її почнуть наповнювати. Бо гепало надворі все гучніше. Затори на гугл мапі (та навіщо гугл мапа, якщо все було зрозуміло просто з вікна) ставали більшими, повідомлення від рідних з єдиним словами «Втікай» настирнішими. Але що жвавіше реагував світ на війну, то спокійнішою і повільнішою ставала дружина. Дмитро навіть, бува, почав хвилюватись, чи все з нею гаразд. Наскільки могло щось в когось бути гаразд за таких обставин.

Нарешті проснувся Дмитрик, який сьогодні спав, як ніколи, довго. І, як ніколи, солодко посміхався весь ранок. Наче його заколисували вибухи.

«Ну все, зараз швиденько зберемось і виїдемо», – думав господар.

Не зібрались. Грались, обіймались, снідали і пили каву під спалахи на вулиці. Виїжджати вже було пізно. З дому й кількох метрів не просунешся, машини щільно притискались одна до іншої, наче обіймались і шукали прихистку одна в іншої. Але прихистку від снарядів, бомб і воєнних літаків, які уїдливими мухами літали над головами, не було ніде ні для машин, ні для людей.

– Ну от, казав тобі вранці, давай виїдемо, – докоряв Дмитро дружині. Але й сам знав, що винна не вона. Точніше, не лише вона. Винний цей дім, якого не сила було залишити. Все його дитинство минуло під розповіді прадіда про те, що своє не можна залишати. Тим паче залишати ворогу. Своє – найцінніше. А дім й поготів живий. Він живе тобою і без тебе пропаде.

Ніч була страшною. Спав лише Дмитрик. Його сон оберігала прадідова іконка Великомученика, на честь якого його називали ось уже четверте покоління чоловіків у роду. При кожному ударі дім здригався і хитались стіни. При кожному ударі здавалось, що цього разу цілять точно в них. Всю ніч Дмитро з дружиною замість того, щоб збирати речі, молились. Під ранок сонного Дмитрика занесли в машину. І Дмитрик був єдиною цінністю, яку винесли з дому разом з родинною іконкою.

– Ми не може взяти сукні, але залишити книги. Так само ми не можемо взяти книги, але залишити твої інструменти, до яких я тебе ревнувала більше, ніж до чужих жінок, – сказала дружина. Речі наче ожили. Ще ніколи вони не здавались такими цінними. І ще ніколи не стояв такий важкий вибір, що брати, а що ні. Тому нічого не брали.

– Мої прикраси мене дочекаються тут. І ці іграшки дочекаються Дмитрика. Бо ми обов’язково повернемось, – сказала дружина, наче намагаючись переконати чоловіка.

– Йди в машину, маю дещо зробити, – похмуро відповів Дмитро, намацуючи у кишені сірники.

У маленькій прибудові біля будинку чекала каністра з пальним. Дмитро думав лише про одне, як зробити це так, щоб не побачила дружина. Чи встигнуть вони від’їхати достатньо далеко, коли воно спалахне так, що його неможливо буде не помітити? Чи приїдуть пожежники, яким зараз роботи вистачає, бо горить все навколо, а головне – як зробити так, щоб боліло менше: спалити самому чи віддати ворогові. Прадід Дмитро казав, що краще самому. Тепер правнук Дмитро вагався. Руки тремтіли і пітніли. Сірники стали вологими від змокрілих рук.

Дружина з Дмитриком чекали в машині. Сірник, одне запалення, інший сірник, ще одне запалення. Ще ніколи запалити звичайний сірник не було так складно. Непідсильно. Наче піднімаєш не пів грамовий сірник, а бетонну плиту однією рукою. І ця плита лягає просто на твою душу.

– Діма, ти довго ще? Малий плаче, – нерви здавали у всіх. Треба звідси виїжджати. Бо є ризик залишитись не просто без житла, ризик залишитись без життя.

Останній рух і Дмитро біжить в машину. Біжить швидко, не оглядаючись, щоб не розридатись і не передумати. Різко сідає за кермо і щосили тисне на газ. Так, що дружина ззаду вдаряється об переднє сидіння і відкидається назад. Малий плаче в авто кріселку.

– Вибачте, все добре, зраз все буде добре, – каже Дмитро. Не так їм, як собі.

Надворі світає. Не по-зимовому світлий ранок. Але дорогу освічує не схід сонця, а заграва від вогню. Горять хати, горить все попереднє життя.

Їдуть мовчки. Лише далеко за Житомиром, коли перестає чути вибухи, дружина тихо запитує:

– Діма, ти ж це не зробив?

– Що? – у Дмитра калатає серце, наче знову стоїть перед своїм будинком із запаленим сірником, який важить, як бетонна плита.

– Будинок наш. Ти ж не спалив? Не зробив цього? – голос дружини благальний, але без докору.

– Ти знала?

– Знала. Бачила.

– Ти поведеш машину? Я відпочину трохи.

Сонце вже достатньо високо, припікає і схиляє до сну. Дмитро вперше за останню добу заплющує очі і провалюється у дитинство, в якому прабаба Марія гладить його по голові. І від того поглажування стає тепло всередині, як від свіжого парного молока, щойно надоєного у корови Маньки. І хочеться плакати від ностальгії за дитинством, від смутку за тим, що пережив прадід з прабабою Марією і їхніми п’ятьма дітьми, від злості, що тепер це мусиш переживати ти зі своєю дружиною і – що найгірше – з маленьким сином.

«Не плач, бо мусить так бути. Інакше вже не буде», – слова прабаби Марії заколисують ще більше. Не хочеться прокидатись, але Дмитро розуміє, що дружина теж не спала всю ніч і сидить зараз за кермом як натягнута струна.

– Я не зробив цього. Він нас дочекається. Мусить так бути. Інакше вже не буде, – повторює Дмитро слова прабаби. І додає: Але буде краще. А тепер твоя черга поспати, я поведу.

Дмитро гладить дружину по голові, як його самого щойно гладила у сні прабабуся Марія. А поряд солодко спить маленький Дмитро Дмитрович. Названий на честь тата, прадіда і великомученика Дмитра.

І всі троє знають, що, хоч зараз мусить так бути, як є, але надалі точно буде краще.

Про авторку: Світлана Флікян одружена, виховує сина. Проживає у м. Ірпінь, Київська область. За освітою – журналістка.