«Я молюсь до Бога, щоб люди захотіли Його знати»

Андрій Рижов – мешканець Ірпеня, член Ірпінської Біблійної Церкви і капелан у 133-му батальйоні 114 бригади ТРО. З початком повномасштабного вторгнення Андрій не забарився з волонтерством, допомагаючи евакуювати людей з Ірпеня, а згодом вирішив стати військовим капеланом. Ми вирішили взяти в нього інтерв’ю, щоб дізнатись про його шлях до Бога та його погляд на війну й роботу з військовими.

Ми з Андрієм зустрілись у сонячну суботу. Він був одягнений у капеланську уніформу. У той день він мав зустрітися із матір’ю та дружиною загиблого українського воїна. Такі зустрічі є регулярними, адже родичі полеглих героїв потребують підтримки. За словами Андрія, для них також важливо зберегти пам’ять про їхніх чоловіків, синів, братів.

Антон: – Чи могли Ви, будь ласка, трохи розказати про себе, а також як ви прийшли до ІБЦ? 

Андрій: – Я тут поруч народився (обертається й показує рукою). Принаймні, я сюди ходив, коли тут ще не було ІБЦ, коли це був будинок відпочинку. Тут на дискотеки ходив, фільми дивився. Тут ще будиночки стояли. Але коли з’явилася церква, я дивився й думав: «Класно!».

Антон: – Ви тоді не були віруючим? 

Андрій: – Я взагалі себе ні з ким не асоціював. В юності приходив в церкву пасочки святити, крашанки, а потім ходили в ліс «доосвячуватися» (посміхається). А вже в 2006 році я почав читати Біблію. Раніше пробував, але в мене була така церковна від прабабусі, на церковнослов’янській мові. Читати пробував, але не виходило. 

Антон: – А що Вас надихнуло на читання у 2006 році?

Андрій: – Надихнуло розлучення. Читання Біблії було єдиним, що мене заспокоювало. Навіть якщо все не виходило так, як я хотів, я все одно був спокійним, моє ставлення до речей змінилось. В ІБЦ я почав ходити, коли служив [в армії] у 2015-16 роках. Я часто був у відпустці і сюди приходив. Під час моєї служби в 1996 мені снилися пророчі сни про те, що я знову повернуся до служби. Я думав, що я один такий, але потім виявилося, що іншим це теж снилося. Я думав: “яка армія?”, бо служити тоді я не дуже хотів, якщо чесно. У мене не було бажання відкосити, але я хотів відслужити й забути. Ми тоді жили мирно, і ніхто не відчував небезпеки, ніхто не задумувався, що є Росія, яка може напасти. Перший дзвіночок я почув вже у 2004 році, коли була революція. Сталася революція, і ти розумієш, що є небезпека з Росії, що може бути і війна. Ти дивишся, як ми роззброюємось, ти дивишся, яка політика. Але воно все одно не вкладалося в голові, що може бути. Це не був 2014. А 2014 рік вже чітко казав, що буде війна. Коли я вдруге служив в Одеській області у 2015-16 роках, мій підрозділ могли відправити на Схід, але цього не сталось.

Антон: – Коли Ви почули, що почалося повномасштабне вторгнення?

Андрій: Одразу вночі і почув.
Антон: Ви в церкву пішли? 

Андрій: – Так. Одразу зібрались там, помолились.

Антон: – Що ви робили перші кілька днів? Я чув, що Ви допомагали людей вивозити.

Андрій: – У перший день ми ще не вивозили. Хіба що під кінець дня, можливо, хтось виїжджав. Я не пам’ятаю. Загалом ми з ініціативною командою церкви почали готуватись десь за 2 місяці до можливого вторгнення. За три тижні до початку генератор поставили, дрова заготовляли, буржуйки робили. 

Коли все почалося, не вірилось навіть, що йде війна. Падають снаряди, а ти живеш в паралельній реальності. Їдеш по Ірпеню за кимось [вивозити], а воно собі падає, вибухає. Нічого не можеш з цим зробити, бо ти в машині їдеш і вплинути на це не можеш. Ти просто собі зосередився на тому, що треба. Думаю, що Бог захищає, дає реакцію на події. Захищає психіку або щось. Були вже вбиті люди і вони лежали просто по вулицях міста. Але ти на це не звертаєш уваги, тому що є люди, які живі, і це переважно діти. Особливо на початку це жінки, діти, яких треба було масово вивозити. 

Багато було ромів. Їх якось у машину набилося 10 – дві жінки й купа дітей. Жінки питають: “Що нам робити?”, а я їм кажу: “Моліться”. Таку щиру молитву рідко можна почути (посміхається). Не “Отче наш…”, а вони молилися, як ми [баптисти]. Мабуть, на весь район було чути. Багато було ромів і вони нам досі дякують, все пам’ятають.

Антон: – І так було весь березень?
Андрій: – Останній обстріл був на ранок 31-го, і потім затихло. У ніч на 30-те вони [росіяни] вже в Бучу відійшли, Ірпінь покинули. 

Антон: – І весь цей час Ви вивозили людей?

Андрій: – Так, вивозили ще до числа, можливо, 2-3-го [квітня]. Люди тоді ще виїжджали. Вони [росіяни] вже покинули Бучу, але люди хотіли виїхати, бо було не зовсім зрозуміло, чи це маневр у них такий, чи що воно таке.

Антон: – Дякую, що поділилися досвідом волонтерства. Це було важливим свідоцтвом ІБЦ для Ірпеня. 

Андрій: – Від початку повномасштабки я зрозумів, що потреби людей змінюються. Люди вже не виїжджали, але сиділи без води, без світла, без їжі. Нам почали привозити продукти, а рук не вистачало. Приїхало якось 12 машин від ТРО, «СБУшників», якихось інших людей. Багато допомоги було, бо знали, що повезуть в церкву, а там роздають чесно. Потрохи почали брати «підтягуватися», потім відкривалися території далі на Бородянку, Ворзель, і треба теж допомагати. Так ми перейшли до служіння потребуючим через волонтерські центри на Київщині. 

Антон: –  Дякую. Хотілося б також перейти до наступної теми. Ось уже рік, як ви офіційно являєтесь помічником капелана. Як Ви прийшли до того, щоб бути капеланом?

Андрій: – Я отримав повістку і вирішив піти на капеланську службу. Якраз у 133-му батальйоні була потреба, але тоді я ще  не мав капеланської освіти, отже мене взяли помічником. Моя основна задача це бути поруч, турбуватися про морально-духовний стан воїнів і нести Слово Боже. Але дуже часто в особистих розмовах, коли ти запитуєш “які у вас є потреби”, військові кажуть, генератор, наприклад. Тому, дякуючи братам, є можливість підвозити в батальйон генератор, ліки, одяг.  Ще на початку моєї служби наша церква купила бус для потреб капеланської служби, зібрали кошти в церковному чаті.  Важлива частина цієї служби це відвідувати поранених побратимів, які лежать в шпиталі, також спілкуюсь з родинами загиблих. 

Антон: – Чи могли б Ви розказати про роботу з військовими?

Андрій: – От лежить хлопчина в шпиталі зараз. Я його відвідую, у нього перебитий хребет. І цей хлопчина пішов добровольцем. У нього білий квиток, він міг не йти. Він не боєць, але він виконував все, що скажуть. І зараз він в такому стані, але він вже хоче жити, слава Богу. Щоб він захотів жити, пройшло 4 місяці. 

Антон: – До цього не хотів?

Андрій: – Так, з ним також психолог наш працює, їздить до нього. Зараз шукаємо йому новий шпиталь, тому що його хочуть пропустити через військово-лікарську і списати. Але потім буде менше можливостей доступу до шпиталів.

Антон: – Який був найбільший виклик за цей період? Можливо, є якась історія? Які питання ставили Богу?

Андрій: – Я не знаю, чесно кажучи. Я молюсь до Бога, щоб люди захотіли Його знати. Особливо часто у важких ситуаціях буває, коли людина, наприклад, каже: «Ні-ні, на війні Бога немає». І ти бачиш, що вона переживає втрату командира, втрату своїх підлеглих. Не всі командири переживають, а такі от самі «толкові» переживають. Коли вони йдуть разом з бійцями, потім знають їхніх матерів, знають їхніх дружин, живуть в одному селі. Є командири, які не справляються з моральною травмою втрати своїх підлеглих. У мене був досвід спілкування з таким командиром протягом деякого часу. Я бачив, що він себе з’їдає, і сказав йому: «Слухай, ти не винен. Я тобі точно скажу, тому що я знаю тебе. Ті, хто з тобою був, мені розказали, що ти робив». 

Таким командирам дуже важко, такі виклики є. Але, принаймні, є можливість сказати: «Ти віриш-не віриш, але ти завжди можеш звернутися до Бога і відкрити Йому все». [Бо написано:] «Покладіть на Нього всю свою журбу, бо Він опікується вами». Я кажу: «Ти можеш покласти, а можеш носити, з’їдати себе. Ти гірше робиш собі, своїй дружині і тим, хто навколо. Тому що ти як командир, займаючись «самоз’їданням», їм не допоможеш. А якщо ти заспокоюєшся, то ти можеш вже допомогти»

Антон: – А який був найскладніший випадок під час капеланської служби?

Андрій: – От кажу ж, наприклад, зараз хлопчина лежить з перебитим хребтом. Це важкий випадок. Бо страждає не тільки він, а й його сім’я, мама, тато.

Антон: – А чому саме для Вас це важкий випадок? Я розумію, чому це для нього важко. А от особисто для Вас як для капелана?

Андрій: – Тут важко чому? Тому що я не можу бути осторонь, я дивлюся на ставлення багатьох лікарів, я такі випадки бачив… Є люди, у яких до 18:00 робочий день, а вони до ночі можуть сидіти і ночувати на роботі. Таких в шпиталі зустрічав лікарів. Такі, що як діти їм ці солдати. Хоч йому 18, хоч йому 60. А є такі [які кажуть] просто: «Вам треба покинути лікарню. Шукайте самі, що хочете» – людині, яка взагалі не спроможна десь щось знайти і не знає нікого, особливо, якщо це мати або дружина. Ось такі є важкі випадки.

Антон: – Що саме складно для вас, коли треба підтримати?

Андрій: – Часто важко знаходити слова, коли просто хочеться помовчать, помолитись. Але треба слова якісь підібрати. Ти не розбираєшся сильно в медицині, але ти стараєшся знайти «лазейки», щоб кудись їх [поранених] перенаправити, або намагаєшся знайти потрібних людей.

Антон: – Тобто Ви не просто морально підтримуєте, а ще допомагаєте людині безпосередньо?

Андрій: – Так, це в першу чергу. Особливо на початку, коли знайомишся з людиною. Помолитись можна в кінці, але для цього ще потрібно дозвіл попросити. Але це вже коли є [близькі] знайомства. Є, скажімо, прогрес з цим хлопцем, Русланом. Тут є прогрес в тому, що він хоче жити. Це вже добре, бо він не хотів жити. Не було такої цілі в нього.

Антон: – Як думаєте, це пов’язано з тим, як Бог через Вас діє?

Андрій: – Точно з Богом це пов’язано, але не знаю, чи зі мною. 

Антон: – А що б Ви хотіли донести до людей, до церкви?

Андрій: – Мене часто питають, коли закінчиться війна, коли буде перемога. Я на це кажу: «Так перемога вже є, вона вже 2000 років як відбулась» (сміється). Люди хочуть «цієї» перемоги, але не шукають «тієї». Нам зараз треба бути активними.

Антон: – Як саме? У чому? 

Андрій: – Кожен може бути на своєму місці. Якщо прийде повістка, і якщо ти підпадаєш під мобілізацію, – це твій хрест. І ти будеш хорошим свідченням, якщо ти підеш. Бо я реально знаю п’ятидесятників-снайперів, одного диякона з баптистської церкви з Києва командиром підрозділу поставили. 

Антон: – А що робити іншим християнам, які залишаються цивільними?

Андрій: – Все, що хочуть. Допомагати війську, як тільки можна. Бізнесмени можуть допомагати грошима, бабусі можуть плести сітки. Люди мають розуміти, що зараз війна. Не можна ходити і думати: «Ну, зараз тут не гримить, тому ми просто помолимось». Молитись завжди треба. У багатьох склалося враження, що віруючий – це ухилянт. Треба доводити, що це не так.

Інтервʼю провів Антон Казьміренко

Перший випуск капеланської школи “Серце воїна”

Поки військові служать заради нас, ми повинні навчитись як служити їм