Костянтин Гончаров: «Я вдячний Богу за труднощі...»
Автор: ІБЦ    Понеділок, 21 червня 2010 15:12    PDF Друкувати Електронна адреса
konstantin_angela3 червня коло будинку на Матросова, 5, зібралася чимала група людей, які з нетерпінням очікували пастиря. Десять місяців — чималий термін, усі добряче встигли засумувати. А ще декілька днів назад ніхто точно не знав, що й думати, дозволять приїхати в Україну чи ні, молилися, сподівалися, але довіряли Богу. І не дарма. 3 червня будинок на Матросова, 5, був повен радості і щастя зустрічі сім’ї Гончарових, які все ж отримали дозвіл виїзду з США, і їхніх друзів. Про те, як почувається Костянтин з сім’єю і який досвід він отримав у житті за океаном, ми вирішили поцікавитися особисто.

— Костянтине, за період життяу Сполучених Штатах сумували за нашими варениками і борщем?

— Так, звичайно. Дещо самі готували, навіть американців пригощали. Але деяких продуктів там просто немає — наприклад, сала, оселедця.

—  Напевне, як для українця — доволі сумне явище. Чим Ви займалися цей час у чужій країні?


— По-перше, знайомилися і намагалися звикати до американського життя. По-друге, займалися вихованням дітей, багато часу витрачалося на дорогу. Також завданням було продовжувати у цій країні Рух за здорову церкву, зробити його міжнародним, передавати ці цінності іншим церквам.

— Якщо не помиляюся, США і Захід є найбільшими центрами протестантизму, тому мають доволі хороший досвід існування і діяльності церкви. Наскільки доцільно було запроваджувати там цей Рух?


— У США його необхідність є більшою. Проблеми пов’язані із закритістю церков, легалістичністю, вони мають багато розділень. Проте у євангельському середовищі вже є пастирі, лідери, які замислюються над цим. Хоча їхнє бачення у дечому відрізняється від мого, я планую щось привносити у їхню діяльність. Але своїм головним завданням бачу активізацію Руху за здорову церкву саме серед слов’янських церков.

— Як Ви прокоментуєте думку, що, мовляв, Ваша сім’я кинула батьківщину і переїздом до Штатів подалася на багаті села?

— Просто люди не знають, що насправді наше становище стало набагато гірше. По соціальній драбині опустилися на декілька щаблин униз. В Україні у нас був будинок, машини, спонсори, була повага, люди цінували. Там ми сім’єю живемо у маленькій хатинці при церкві, спонсорів близько 70–80 % втратили через переїзд, рахуємо гроші набагато частіше. Тут ми людям могли допомагати, а там опинилися в позиції, коли самим необхідна допомога. Але матеріальні труднощі — це не проблема, адже основною метою перебування за кордоном є освіта дітей і щоб родина була разом протягом цього періоду. Крім того, діти як американські громадяни не могли тут продовжувати освіту.

— Які переваги американської освіти?

— Хороша дисципліна для учнів і вчителів, бо обидві сторони зацікавлені у якісній передачі знань. Немає хабарництва і корупції, учні навіть не списують. Хоча школи не можуть похвалитися тим обсягом предметів і освітнього матеріалу, як в Україні, зате учні знають все досконало.

— Ваші діти Євген, Олексій і Тимофій потрапили до США у підлітковому періоді і їм напевне не складно було пристосовуватися до нового життя, знайомитися з людьми. А як було Вам з Анжелою, адже американці — зовсім інша нація зі своїм менталітетом, звичками?

— Такі переїзди були тяжкі для всіх. Правда, Женя і Льоша легко спілкуються з людьми, а от Тімі було не просто відразу розкритися. Для нас переїзд теж став травмою. Кожен день ми зв’язувалися з Україною, Анжела знала все, що відбувалося в церкві, можливо, навіть більше чим ви. Але ми не сиділи на місці, познайомилися там з багатьма американцями. І з віруючими — з різних церков, зібрання яких відвідували, — і з багатьма невіруючими, маючи можливість їм свідкувати. З однією слов’янською баптистською церквою ми навіть співпрацюємо. Вони пройшли через низку розколів, тому я зі своєї сторони допомагаю їм виробити духовні цінності, місію, бачення, стратегію, проводжу семінари для лідерської команди.

— Відстань і час, як відомо, перевіряють стосунки з людьми. Вам вдалося зберегти друзів і знайомих?

— Авжеж. Ми часто спілкувалися з усіма, тим більше відносини, які ти маєш у церкві, — це, напевне, на все життя. Сучасні технології дають великі можливості, наша сім’я мала змогу навіть бачити те, що відбувається в церкві. З деким по скайпу спілкувалися більше, ніж тут.

— Який досвід Ви отримали за цей період? Були розчарування?

— Так, хороший досвід. Ми пройшли через певні труднощі, пов’язані з невизначеністю, фінансами, з візою, а отже, довелося більше довіряти Богу, терпіти. Але це сприяло згуртованості нашої сім’ї. Тому я вдячний Богу за труднощі. Розчарування завжди є, але не в Бозі, не в біблійних цінностях, а в традиційній християнській системі, яка заважає людям бути богоугодними. Багато відволікаючих моментів, які акцентують другорядні речі. Тому важко все перевернути на ноги, тобто так, як повинно бути. Людям не вистачає сміливості, щоб робити зміни у цій системі.

— Ірпінською Біблійною Церквою Ви керували від самого її початку більше 10 років. І ось майже рік вона існує без Вашого безпосереднього контролю. Яке у Вас враження: наскільки всі справляються зі своїми обов’язками?

konst_1—  Враження дуже хороше. Я розумів, що наш від’їзд певною мірою буде травмою не лише для нас, а й для церкви, для людей. Але я бачу, як згуртувалася команда церкви з пастирем Миколою Івановичем. Те, що ми з Анжелою брали на себе певні обов’язки, могло бути гальмом для інших розкривати свої дари. А тепер  видно, що ті ж і нові люди реалізовуються у служінні Богу, беруть відповідальність. Бачимо духовний і кількісний розвиток. Приміщення нової церкви будується, велика вдячність за допомогу у цьому Григорію Івановичу Коменданту. Не те, що я хочу себе похвалити, але це один із показників хорошого лідера, якщо та справа, яку він почав, за його відсутності добре функціонує. Деякі організатори вважають себе дуже важливими і обдарованими, тому будують систему, в якій все залежить від них, а якщзо вони не можуть працювати, все руйнується. А тут ми поїхали – а церква діє. Значить не такий я вже й важливий (сміється).

— Які у Вас плани на найближчі роки?

— Непогано було б отримати робочу візу, переїхати у нове житло з місіонерського будиночка. Ми молимося, щоб Господь послав нам достатньо коштів. А взагалі моє бажання — розширяти Рух за здорову церкву. Це можна буде здійснювати і в США, і в Східній Європі, адже якщо ми найближчим часом отримаємо з Анжелою візу, то можна буде частіше приїжджати в Україну. У цьому нам обіцяла допомагати організація «Духовне відродження». Також хочеться співпрацювати з нашим Союзом євангельських християн-баптистів, до якого наша церква належить структурно.

— Скільки Ви плануєте бути в США?


konst_2— Як мінімум поки Тіма закінчить школу, ще років чотири. Звичайно ми розуміємо, що батьки потрібні дітям і в коледжі... Для нас пріоритетом є діти і де вони захочуть бути. Поки що вони більше тягнуться до України. Життя в Америці не дуже привабливе. Є багато недоліків, про які люди не знають. Наприклад, у нас доступніша медицина, на відміну від американської системи медичного страхування. Демократія в Сполучених Штатах дещоі умовна. Крім цього, існує певна напружена атмосфера, бо при виникненні проблем або якщо когось щось не влаштовує, можуть притягнути до відповідальності у суді. Тому люди бояться. Потерпає в таких умовах і церква. Наприклад, молодь не має права під час служіння виходити за стіни, бо церква відповідає за життя кожного.

— Напутнє слово нашій церкві від Вас.

 — І надалі йти праведним шляхом, триматися християнських цінностей. Кожен повинен пам’ятати важливість практичної любові. А це, у свою чергу, формує благодатну атмосферу, що відіграє велику роль.

Ярослава Сидорчук
 
Автор:
ІБЦ
ІБЦ
biblechurch
Поділитися:

АКТУАЛЬНО 365

Відеогалерея ПО ТЕМАХ

О

П

Р

С

сховатипоказати

© 2024, Ірпінська Біблійна Церква
Розробка та модерація