Автор: Super User Создано: 15.10.2013 23:27 Просмотров: 1715
1380427_246250612189934_1954043733_n1
Вранці тринадцятого жовтня у великому селі під назвою Земля хтось народився , хтось віддав останній подих, обов'язково хто-небудь одружився, потрапив в аварію, забув сплатити комунальні послуги, пішов на сніданок до батьків, не знайшов що поснідати, замерз, потонув або зізнався в любові. А я збиралася відсвяткувати День подяки в Ірпінській Біблійній Церкві.
Служіння в ІБЦ було чудовим, але про це зовсім інша стаття. День подяки надихнув мене подумати про мою вдячність. І я знайшла її дуже умовною або обумовленою. У наше століття ринкової економіки і цілком конкретних інструментів оцінювання зробленого нам або нами добра, дуже просто забути про значення подяки. Тим більше, що жалітися - набагато природніше для нас, це іде від нашої зосередженої на собі природи, тобто егоїзму. Зрештою, досить про загальне. Я теж досить невдячна, і я собі знайома більше за всіх.
Чому я невдячна? Тому що мені набагато приємніше думати про те, яких благ я варта, аніж про те, що незаслуговано отримала.
Думаючи про свою вдячність, розумію, що вона у мене часто з префіксом "але". Я дякую за роботу, але могла б мати кращу, дякую за житло, але хотіла б мати своє, дякую за відпустку, але її було мало, дякую за молодіжну зустріч, та все було не зовсім так, як я це уявляла. Цікаво, чому так?
Можливо, це завищені сподівання. Та направду, я вважаю, що це непогано для молодої людини - не зупинятися на досягненому. Але я розумію, що вдячність не залежить від руху вперед. Це речі паралельні, одночасні і десь взаємозалежні. Отже, чому? Ось вона - неприємна правда - тому що не розумію навіщо. Десь глибоко в мені є відчуття закономірності всього хорошого, що зі мною відбувається і відчуття світового заколоту стосовно всього поганого, що теж, на жаль, інколи відбувається. На таку мою природу мене наштовхнула книга "Приголомшлива любов" Френсіса Чана. Там описується дуже цікавий приклад. Припустимо я в Голівуді. Знімається дуже крутий фільм і я в масовці. Приблизно четверта в десятому ряді натовпу. Дуже дивно було б запрошувати всіх своїх друзів на прем’єру цього фільму, щоб вони насолодилися моєю акторською грою. Коли я не дякую Бога за те, що маю, я також переоцінюю своє значення для Всесвіту. Тому що Апостол Яків зрозуміло пише про те, що життя це "пара, що на хвильку з’являється, а потім зникає".  Тобто, кожен новий день – це чудо, якого ми не заслуговуємо. А всі біди наші від того, що ми забагато плануємо,сваримось, заздримо і мало дякуємо. А завтра може й не настати.  Я це усвідомлюю, проте маю конфлікт. Тому що я у себе одна і життя у мене одне. І навіть розумію я, що на тлі минулих років нашої ери моє життя дуже  короткочасне і незначне, та нічого не можу вдіяти: я не знаю як це - коли мене немає, адже для себе я була завжди.
Як навчитися дякувати? Не залишається нічого, як кожного дня нагадувати про це і взяти на озброєння декілька віршів, що нагадуватимуть мені те, чого мені бракує. Наприклад "Дякуйте Господу, добрий бо Він. Бо навіки Його милосердя". Або будь-який зінших двох сотень місць про радість з Біблії. Апостол Павло закликає «радіти завжди». Отже вибачень для невдячності у нас немає.
За що я маю дякувати? Я людина практична, отже і вдячність моя має мати якесь фізичне вираження. Зробивши всі попередні невтішні висновки, я стала думати, за що я вдячна і про що згадую дуже рідко, коли, власне, дякую:
- за новий ранок. Це цілий Всесвіт нових можливостей і почуттів, що чекають саме на мене. Я щось зрозумію і чогось навчусь, я не буду такою як вчора. І я дякую;
- за живих батьків. Мені є до кого йти, я відчуваю безпеку і любов, навіть якщо не дзвоню і не приїжджаю так часто,як хотіла б. І я вдячна Богові за батьків;
- за молодшого брата - адже його посмішка і радість, коли він мене зустрічає не мають жодних "якщо". І це коштовний подарунок Бога мені. І я Йому дякую;
- за двадцять три літа з моїх двадцяти трьох років, які я була на морі. Не у всіх були такі можливості, а в мене вони були. І я дуже вдячна;
- за подорожі Україною і закордоном, які я так люблю і які відкривають мені нові місця і людей. Я дякую;
- за моїх друзів, віруючих і не віруючих, тому що вони класні. І я за них дякую;
- за всі мої хвороби, тому що, зрештою, всі вони закінчувались, а я, маю надію, діставала щось нове для свого імунітету. Я вдячна за них Богу;
- за всі мої помилки, тому що мені інколи не допомагає чужий досвід поганого. І я вдячна Богу за свій. І вдячна, що він зберіг мене ;
- за те, що Бог береже моє життя, а тому я знаю, що для чогось Йому дуже потрібна;
- за мою церкву, тому що вона вчить і надихає мене думати про речі, які змінюють моє життя.
Як я маю дякувати? Просто маю дякувати. Я дуже хочу, щоб це стало моєю звичкою, усвідомленою, але звичкою. Щоб найпершим словом у моєму звертанні до Бога було "дякую". Я ще не така. І думаю, що мені буде важко такою стати. Але я буду намагатися.
Можливо один з множників у формулі щастя – це щира вдячність за те, що у нас уже є. Подяка – це так просто і так складно. Дякувати означає визнавати що речі, люди і події в життя приходять з великої любові та добра Бога. Осінь – це чудова пора, щедра та гарна, пора коли люди переоцінюють цінності та підводять підсумки. Дав би Господь, щоб нова осінь у нашому житті почалася з щедрої подяки за велике і мале, за значне і несуттєве – за все, що Творець посилає у наше життя.

Додати коментар