Автор: Зоя Ільницька Создано: 26.08.2013 23:32 Просмотров: 1453
3               Частина четверта або Вірний Мізорам

Останнє місце нашого призначення – гірський штат Мізорам. Настільки гірський, що з першої спроби наш літак не може приземлитися на маленьку злітну смугу серед піків, оповитих штормовими хмарами, і, покружлявши, вертається у Калькутту. Але ми з вами вже були там, тому одразу переходимо до другої спроби – і ми в Мізорамі.
Тут ми залишимо на деякий час наші враження і пірнемо назад в минуле. Запитую місцевих і взнаю, що перші християни з’явилися у цьому краї не так вже й давно – лише трохи більше ніж 100 років тому. Наприкінці 19 сторіччя двоє молодих англійців Лоррейн і Савидж, які належали до баптистської спільноти, вирішили поїхати до далекої Індії місіонерами. Прибувши до Калькутти, вони отримали дозвіл перебування у східній місцевості під назвою «Мізо». Після виснажливої подорожі їх чекало не менш виснажливе, ба навіть небезпечне існування у дикій гірській місцині – доводилося прорубати ліс, лаштуючи собі оселю.. Проте вони знайомилися з місцевими жителями і вивчали їхню мову, намагалися бути корисними, допомагаючи вбогим і хворим, тож першим наверненим ними до Ісуса був інвалід, прикутий до ліжка… Пізніше «люди Мізо», як самі себе й досі називають тутешні жителі, скажуть, що ці англійці, навіть коли ще не знали місцевої мови, говорили до них мовою, зрозумілою всім – мовою любові. Місіонери відкрили недільну школу для хлопчиків, де співали християнських пісень, що дуже дивувало місцевих, адже пісні для них асоціювалися лише з випивкою. Тому, чуючи спів, місцеві люди приходили й запитували: де ж пиво? А за право ввійти і побачити, що ж відбувається, мусили віддавати свої трубки для паління... Вивчивши мову, місіонери почали розповідати місцевим про Спасителя від гріхів. Проте саме поняття гріха в людей було відсутнє і вони не відчували потреби в такому Спасителі! «Потім, - пише Лоррейн, - ми знайшли точку контакту: ми оголосили Ісуса переможцем злого. Тим, Хто обмежив його вплив і забрав його броню, тож його раби можуть в Ісусі бути вільними. Для Мізо-людей це й справді було Гарною Новиною, тому що відповідало їх головній потребі». Крім того, місцева мова на той час була лише розмовною – цей народ зовсім не вмів писати. Лоррейн і Савидж, користуючись латиницею, створили алфавіт, граматику і перший словник мови Мізо, який був надрукований і став основою писемності та освітньої системи в Мізорамі. Також  англійці переклали на мову мізо Євангелії та Дії Святих апостолів, що теж були надруковані. Тож вони подарували народові писемність, зупинивши нашестя і панування мови «бенгалі», і світло Євангелії.

5


Можливо, ви подумаєте: ну і що? Яка різниця, що там з ким відбувалося 100 років тому? Що такого важливого могли зробити двоє звичайних молодих хлопців? Проте вплив їхнього перебування  в Мізорамі важко переоцінити. Сьогодні це самий «грамотний» з усіх індійських штатів, в той час як в багатьох інших переважна більшість людей не вміє читати й писати. Крім того, на вулицях міста ми не бачимо жодного безхатька – і дійсно, за офіційною статистикою це єдиний штат цієї величезної, бідної країни, де люди не живуть на вулиці. А ще дивніше, коли усюди, куди б ти не зайшов, ти знаходиш віруючих. І не просто віруючих, а християн. І не просто християн, а протестантів! А це принципово визначає все їхнє життя.  На мій погляд, статистика штату дуже цікава, особливо в порівнянні з українською:
•    тут категорично заборонений до продажу алкоголь в любому вигляді;
•    тут за рік відбувається менше 100 аварій (і це на гірських дорогах!!) – в Україні ж 25 тисяч (це, враховуючи різницю у кількості населення, в 100 разів більше);
•    тут від СНІДу за 2 роки померло п’ятеро людей, тоді як в Україні щодня помирає восьмеро;
•    тут на кожного померлого народжується п’ять дітей;
•    протягом року штат відвідує усього лиш 300 іноземців, тому люди щиро дивуються, коли бачать іноземців, обертаються, розглядають, просять сфотографуватися і дуже дякують за фото;
•    тут рівень злочинності складає 0,1% на 10 тисяч населення, тоді як в Україні – 24%, а у в’язницях Мізораму немає жодної жінки, засудженої за завдання тілесної шкоди другій людині…

2

12

4

9
10

Вражає, чи не так? В місцевих церквах є також багато відмінностей, які здалися б українцям навіть не дуже святими! Але ці  - з нашого погляду «незвичні»  - звички й традиції дивним чином поєднуються з щирою любов’ю до Бога й непідробною радістю. Вони голосно плескають в долоні, співаючи, проте дівчата й жінки, усі як одна одягнені дуже сором’язливо, в довгі спідниці з національними візерунками, і сидять в церквах окремо від чоловіків... Вони дуже співучі, хоча в багатьох церквах мають змогу користуватися лише саморобним шкіряним барабаном та мікрофоном на іржавій стійці. Але навіть в дуже бідних церквах з облупленими стінами й нерівною підлогою завжди стоїть букет зі свіжих троянд…Вони можуть молитися сидячи, проте молодь уважно слухає проповіді по півтори години та наповнює церковні зали не тільки вранці, а й недільними вечорами. Цікаво, що пожертви під час богослужіння збирають тільки жінки, перев’язані спеціальними стрічками, наче почесні свідки на радянському весіллі… Зранку ж в неділю взагалі можна спостерігати особливе явище: магазини зачинені, а вулицями йдуть в усіх напрямках святково одягнені й усміхнені люди з Бібліями в руках..  

Вони не такі як ми. При загальній кількості населення біля мільйону, в штаті стільки ж протестантів-баптистів, як і в Україні – біля 150 тисяч. І, не дивлячись на низький, порівняно з нами, рівень життя, вони посилають біля 800 місіонерів, що служать як в самому штаті, так і в інших штатах Індії, Непалі, Бірмі, Бангладеш.  Посилають загалом за свій рахунок, судячи з того, скільки іноземців тут буває і як важко, майже нереально, отримати, приміром, американцеві, дозвіл на відвідування штату. У богословській семінарії, де навчаються юнаки та дівчата, що хочуть бути місіонерами,  ми побачили вражаючу бідність: зала для загальних зібрань студентів для поклоніння Богові, що збита з листів металевого шиферу, простенькі старі, подерті дерев’яні меблі… Зі слів адміністратора, м‘ясо студенти бачать тільки по вихідним, а кожного дня мають тільки рис з овочевою підливкою. Але бачили б ви, як виблискували радістю очі студентів, коли вони старанно підспівували нам українською «Бог добрий є»!.. І бачили б ви, як усі разом, напам’ять, співали християнських псалмів студенти школи мистецтв (світського, до речі, учбового закладу!), і як нестримно раділи, коли директор школи пообіцяв на 20 доларів, отриманих у символічний подарунок  від нашого друга, купити їм курятини…

6


Частина п’ята або Повернення Додому
Подорож Індією добігає кінця і ми вирушаємо додому з валізою подарунків... Везу довгі, пахучі стручки справжньої ванілі всім своїм подругам, ароматний індійський чай «масала» з корицею - нашій домашній групі (підчас поїздки ці сім'ї, як ніхто, піклувалися про наших дітей вдома!). Старовинний мізорамський шкіряний барабан, що довго нагадуватиме нам майже утопічне протестантське королівство у горах – дворічному сину. А для наших донечок – повчальну книжку-мультик з яскравими малюнками, в яких цікаво розповідається історія дівчинки у біло-блакитному сарі. Дівчини, яку згодом назвуть Мати Тереза…
І як би хотілося, щоб наші українські діти й молодь, які зростають у комфортних умовах, які справді мають усе необхідне й трішки більше, цінували це, мали задоволені серця, незважаючи на постійні жалісливі (чи заздрісні?) скарги дорослих навкруги: мовляв, мало! І щоб у цих серцях горіла  любов до Бога, а через це – до рідного краю й своєї країни, до батьків, родини і ближніх. Так, як горіла вона 120 років тому в серцях англійських юнаків у Мізорамі, що змінили долю цілого народу… Так, як 60 років тому палало серце молодої албанки, що обіймало усіх вбогих і запалило десятки тисяч сердець послідовників… Так, як в наші дні палають серця отих американських дівчат в Делі чи невибагливої  мізорамської молоді, яка їде по найтемнішим куточкам Азії з місією донести світло істинного Бога.  Щоби серця усіх нас, сучасних українців, що називають себе християнами, були дійсно запалені Христом і передавали цей вогонь  - набагато важливіший за олімпійський – далі й далі, знайомим і незнайомим, які гинуть, оповиті залежністю від гріхів…
Щоби вогнем цим був освітлений і освячений наш із вами шлях Додому…

Додати коментар