Автор: Зоя Ільницька Создано: 24.08.2013 14:15 Просмотров: 1383
Vuli4na_robotaЩе півдня у польоті – і ми робимо дводенну зупинку в столиці країни, Делі. Місто видається нам сірим і безбарвним, не дивлячись на квітучі пальми, вогні дорогих готелів і величезних шоппінг-центрів. Дихати знову стає важко, а небо з ранку до ночі виглядає так, ніби під час української сніжної хуртовини – зовсім блідим, непрозорим якимсь: хмар немає, світить сонце, проте воно дивно тьмяне і на нього можна спокійно дивитися.
Таке ж бліде й безбарвне здається нам життя місцевих. На вулицях знову повно жебраків, які там і живуть... І хоча це перше місце, де ми потрапляємо у баптистську церкву, навіть у ній обличчя людей змучені й безрадісні – практично усі ці люди не «делійці» або й навіть не індуси. Вони приїжджають до столиці, щоби оформити документи на виїзд до Америки та інших країн, які нададуть їм статус біженців. З Бірми, де лютує туберкульоз, зі східних регіонів Індії, в яких живеться ще гірше… Вони очікують у цьому місті вирішення своєї долі – і покидають його назавжди… «Весь час нові й нові люди в церкві, - розповідає пастор, - вони не встигають навіть роззнайомитися»…

Bogosluzh

Мою увагу привертають дві тихі дівчини – як і місцеві, просто й не витіювато вдягнені, проте маючі інакший колір обличчя і розріз очей. Вони виявляються американками, яких відправила сюди «на практику» їхня біблійна семінарія. Вони живуть тут і служать місцевому населенню.  Вражає думка, що ніколи в житті я не бачила ТАКИХ американських дівчат – інших, зовсім не схожих на тих «сучасніших» християнок, які приїжджають до нас, в Україну, поважно називаючи свій приїзд «місіонерською подорожжю»… І таки дійсно, треба бути зовсім «іншим», щоби жити в такому місці і любити таких людей…

Missinerki


Одразу ж після нашого заселення в готель, чепурна індійка на рецепції, проникливо й запобігливо дивлячись в очі, промовляє слова, які я чую вперше в такій ситуації: «В нашому готелі ви ніколи не будете самотніми. Ми – це ваша сім’я. Ми будемо піклуватися про вас завжди, тільки скажіть що вас турбує!..» Наступного дня, вже після від’їзду, знаходимо у чекові просто здирницьку суму за таксі, набагато вище тієї, яку називала наша «близька родичка» у сарі… А зайшовши пообідати, бачимо у рахунку, що маємо сплатити, надбавку у розмірі 38 (!!!) відсотків до обіцяної ціни… Тож ми без особливого жалю полишаємо несправжній, задимлений Делі, як і всі ті нещасні люди, яких бачили в церкві…

Стоп. Задля об’єктивності «картинки» мушу повернутися. Здається мені, що дуже мало побачили ми в Делі, тож розпитую про враження від цього міста пастора церкви «Відродження» Миколу Івановича Пономарьова, який відвідував його аж три роки поспіль! І недаремно розпитую: Микола Іванович розповідає, що бував в декількох делійських церквах, які досить динамічні, багатолюдні і доволі відкрито «виходять» зі своїх стін на вулиці. На відміну від ще північніших церков, які вимушені збиратися таємно, під острахом фізичного насильства. Він розказує, як важко працюють місцеві пастори, часом не маючи навіть мотоцикла, щоби об’їхати кільканадцять церковних спільнот, які є під їхньою опіко, проте розкидані на великій відстані. Він ділиться хвилюючими думками, як небагато потрібно, щоби допомогти їм, і що нам, українцям, це під силу! А ще Микола Іванович розповідає про специфічність індійського християнства, з яким зіткнувся – це збереження кастовості… Тобто, люди, приходячи до Ісуса Христа, можуть відвідувати тільки церкву тієї касти, до якої належали, і немає ніякої спільності між різними верствами індійського населення. Навіть того, яке  розуміє рівність положення перед істинним Богом – що за кожного з нас Божим Сином була заплачена однакова  ціна, одна-єдина ціна – Його життя…

Тут в мене з’являється хвилююча думка, що десь я вже таке бачила.. Чи не схожа ця індійська «християнська кастовість» на те, що часом відбувається в українських церквах?.. Коли нові люди, роками - а то й десятиліттями! - відвідуючи церкву, на жоден крок не можуть стати ближче до тих, хто в церкві «свої з народження», цілими поколіннями. Не можуть, бо ці «старші сини», які так давно були грішниками, що вже й про це забули, зазвичай прагнуть займати в церкві «керівні» позиції, є погордливо-самодостатніми, а з новонаверненими рідко знайомляться і ще рідше товаришують… І це, безперечно, не сприяє збудуванню міцної Церкви - Тіла Ісуса, та ще й крає серце Богові.
Так, подорож до Делі ставить багато нелегких запитань…

Додати коментар